Юлія Байдик

• 39 років
• чоловік Ростислав, 42 роки
• діти – Марк і Роберт, 5 років
• з Києва
• Галлавінгтон, графство Вілтшир
• спонсори – Дебора та Джон

Наша сім’я – це батьки, Юлія та Ростислав, і двоє п’ятирічних синів, Марк і Роберт. Місце проживання до війни – найкраще місто на землі, Київ. Ми поїхали лише заради захисту дітей. Коли виїжджали, було відчуття, що це на тиждень, щонайбільше місяць, бо зараз увесь світ дізнається про напад Росії та врятує нас. Спочатку були на Західній Україні, потім виїхали до Європи, думали: «Ну, ще місяць – і повернемося, вже скоро».

Європейські поневіряння

Жили шість тижнів у Австрії. Я закінчувала проєкт у Відні, куди через усі карантини в останній рік було складно потрапити. Допомогли незнайомі люди, друзі клієнтів, – просто віддали своє шале в горах – дороге, круте, явно саме свій будинок, зі своїми речами… і ні слова не сказали, що можна там або не можна, – просто дали ключ. А вони ж живуть пів життя у Відні, родом – вона з Білорусі, він із Росії. Нас цей факт просто «прибив» у хорошому сенсі. Втім, сама клієнтка теж із Росії, 25 років живе у Відні.

Потім жили два тижні в Італії: п’ять днів у готелі в якомусь селі (дуже дорого було, адже ми ще й харчувалися в ресторанах), три дні в Болоньї (допомогли американські студенти, що живуть і працюють там) і тиждень неподалік від Комо, в містечку Сондріо, знову в горах, у незнайомих людей, яких знайшли через спеціальний сервіс пошуку в Інтернеті.

Потім переїхали до Нідерландів, оскільки перспектив роботи в Італії не спостерігалося. Жили там два місяці – допомогли волонтери. Нідерланди нам дуже сподобалися, але коли прийшло усвідомлення, що війна до кінця літа не закінчиться і дітям потрібно буде рік учитися нідерландською (і нам теж), вибрали все ж Англію.

Труднощі адаптації

Таким чином, основні причини переїзду – школа для дітей, британський підхід до навчання, виховання та англійська мова, яка актуальна в усьому світі. Поки що лише в мене нормальний рівень англійської, в чоловіка – нижчий від середнього, в дітей – початковий. З пошуком спонсорів допомогла компанія «Бізнес-Лінк» (через свою дочірню благодійну організацію BHSU).

Раніше ми не бували у Британії. Традиції тут зовсім не такі, як у фільмах або книгах. І не такі, як на уроках англійської мови, в діалогах. Перший місяць у нас був культурний шок і хотілося мерщій повернутися додому. Та й зараз є ідея про те, що тут потрібно будувати своє село для адаптації українців.

Три кімнати у приватному будинку

В нас дуже гарні умови. Ми живемо в приватному будинку на другому поверсі, нам виділили три кімнати: спальню для дітей, кімнату для нас, батьків, та ігрову, або вітальню, з ТБ. Ми телевізор не дивимося, тому для нас це ігрова. Іграшок принесли стільки, що ми ховаємо їх у коробки, щоб діставати не всі відразу, бо діти спочатку були в шоці від такої кількості всього нового!

На другому поверсі маємо свою ванну кімнату з ванною та душем. У будинку є ще дві спальні зі своїми санвузлами. В одній живуть господарі, а друга – це кімната молодшого сина, який вже не живе з батьками. Внизу в нас загальна кухня, нам купили окремий холодильник. Харчуємося хто як хоче, кому як зручно. Є зимовий сад і сад на задньому дворі. Діти часто грають там у м’яча.

Навчання подобається

До літніх канікул хлопці встигли місяць походити до місцевої школи – нам вона дуже подобається, діти не скаржаться. Мову потихеньку вивчають. Ми не тиснемо – і так забагато подій для дитячої психіки. Батьки інших дітей з нашої школи виявилися досить приязними: спілкуються з нами, кличуть на дитячі свята. Ми декілька разів проводили час разом на вихідних. Мені пощастило з неймовірною викладачкою англійської мови для просунутих – дає уроки раз на тиждень на волонтерських засадах.

Обов’язково мати собаку

Спонсори – по-англійському виховані, дуже доброзичливі, з гарним почуттям гумору, співчутливі, але водночас у душу не лізуть і тримають адекватну дистанцію. У них шестеро дітей на двох – усі діти живуть окремо. Спонсорам 69 років і 62 роки, в них є собака (таке враження, що тут обов’язково всім мати собаку).

Вони захоплюються подорожами по своїй країні, багато гуляють із собакою, стежать за чистотою річок (навіть дослідницьку діяльність ведуть у цій галузі, з сертифікатами і звітами щомісяця), ходять на різні лекції з екології та світового порядку, сортують сміття, годують їжачків, пташок, стежать за громадськими стежками, і взагалі вони green (екологічно свідомі люди).

Чим британці відрізняються від нас

Їм незрозумілий наш менталітет, для них неясні наші жарти. Вони ніколи не говорять про гроші й усе, що з ними пов’язано, всі дуже рано встають і рано лягають. Не кажуть, якщо їм щось не подобається, їх лякає наша відвертість і схильність неодмінно висловити все, що думаєш, – для них це невластиво.

Нам не подобається така культурна особливість британців, як небажання, м’яко кажучи, говорити неприємну правду, йти на конфлікт. Не можу стверджувати цього про наших спонсорів, але в інших місцевих це трапляється доволі часто. Та й самі британці, хто нашого віку, говорять про це відкрито.

«Золоті» спонсори

Нам подобається, що спонсори продовжують жити своїм життям, а ми своїм. Вони нам нічого не нав’язують, акуратно виправляють нас, якщо потрібно, й завжди готові прийти на допомогу. Це дуже надихає, і ми почуваємося тут дуже затишно! Спонсори допомогли нам в усьому розібратися, самі домовилися про літній табір для племінниць. Золоті вони в нас! Іноді мені здається, що вони нас усиновили, адже з їхнього боку надходить величезна кількість корисної інформації: починаючи з улаштування дітей до школи й закінчуючи підказками про те, де найкрасивіші пляжі.

Оскільки ми виїжджали двома сім’ями – наша родина й родина мого брата (дружина брата Ольга та її дочки, Анастасія й Анна), – нам було непросто знайти спонсорів. Ми хотіли жити разом або принаймні поруч, в одному місті. Нам пощастило, що співробітники BHSU змогли знайти для нас дві британські сім’ї, які мешкають в одному селі й готові взяти до себе українських переселенців. Таким чином, наша велика родина, як і раніше, разом, а це дуже важливо в такий складний для нас час. Ми ходимо одне до одного в гості, допомагаємо одне одному. Я часто виступаю як перекладачка для Ольги, яка практично не говорить англійською. А мої 17-річні племінниці допомагають мені з моїми маленькими дітьми.

Ми досі в шоці від того, що незнайомі нам до того люди впустили до свого дому чужу сім’ю з маленькими, галасливими дітьми і нічого не вимагають натомість. Тобто вони просто використовують нагоду змінити чиєсь життя на краще, бо змінити хід війни вони не можуть. Вони обрали шлях, що є досить складним із моральної точки зору, як мені здається. Наш психічний стан нестабільний: іноді нам хочеться плакати, іноді мовчати, лежати і не рухатися, іноді просто втекти кудись від безсилля, а вони ніяк не реагують, не кваплять нас кудись, дають можливість пережити це і просто підтримують.

Мені здається, не всі британці були готові до того, що психіка українських переселенців важко адаптується до нової дійсності, культурних відмінностей і невизначеності в майбутньому. Не знаю, куди нас приведе цей досвід, але ми сприймаємо його як нагоду чогось навчитися і щось пізнати для себе.

Радянська англійська та британська англійська

Смішно те, що нас навчали в Україні радянської англійської. Навчати мови мають її носії. Насправді в англійських слів геть інші відтінки, інші значення, не такі навіть, як Google перекладає нам сьогодні тут. Якісь слова явно шокують наших британців, значення виходить, напевно, не те, яке ти хотів донести, а чому так – розумієш лише за декілька тижнів. Ну, або так і не розумієш. Наприклад, слово interesting («цікавий») має величезний спектр значень залежно від інтонації та допоміжних слів.

Спогади про шикарне життя в Києві

Найскладніше було змиритися з тим, що ця зупинка – не на тиждень, а на місяці, можливо, роки. Що ти більше не займаєш того становища в суспільстві, яке мав раніше, що немає більше того доходу й поки неясно, як тут улаштований бізнес-світ (але точно не так, як у нас, і навіть не так, як у Європі). Що нікуди носити шпильки, що недоречно чепуритися, фарбуватися. Що ми не живемо більше в ідеальних будинках з ідеальним ремонтом, не ходимо по місцях, де скрізь чудовий сервіс. Що манікюр з київського життя – тепер мрія, а згадка про колишні масажі та спа-центри тепер звучить як хвастощі, тому говорити про них можна хіба тишком-нишком, зі своїми українськими друзями.

А де взагалі продуктові ринки? Це дуже, дуже незручно, коли не можна піти на ринок і вибрати собі все необхідне. Тут не можна купити три кілограми полуниці за адекватні гроші або кілограм інжиру – ми його бачимо на деревах подекуди, але купити неможливо. Це ще й з моїм особливим поглядом на харчування: з супами щодня, салатами, фруктами. В місцевих такого немає.

Подальші плани

Плани про те, що робити по закінченні шести місяців, на які нам надано безкоштовне житло:

• Варіант 1 – бігом додому, якщо війна вже закінчиться. Чекаємо, що Віталік покличе і Вова підтвердить, що точно порядок, а Льоша тихим голосом заспокоїть, мовляв, противника знешкоджено. Й тоді наші клієнти, вони ж – друзі, повернуться в Україну, а ми – слідом за ними.
• Варіант 2 – намагатися шукати нове житло в Англії, з більшою кількістю спалень, і кооперуватися з кимось – так дешевше.
• Варіант 3 – розбагатіти й більше не «паритися» про все це. Тоді будемо подорожувати побільше, та й працювати поменше. Напевно, варіант 3 краще поставити на перше місце.

Їхати до якоїсь іншої країни не бачимо сенсу – вже ж були скрізь. Усе не те, все не так! До речі, жарт про Галю балувану британці теж би не зрозуміли, можна навіть не перекладати.

Їхати чи не їхати?

Українським сім’ям, які тільки збираються до Великобританії, радимо переглянути всі відеоролики про те, чому сюди їхати не варто, й поставитися до цього серйозно. Якщо щось із відео не підійде вам по відчуттях, їхати краще до континентальної Європи, і це не жарт. Потрібно розуміти, що All the world’s a stage, // And all the men and women merely players («Так, світ – театр. // Де всі чоловіки й жінки – актори». Шекспір).